• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Поради дає психолог

СІМ «НЕ» ЩОДО ДИТИНИ

Виховання — неодмінний етап формування особистості. Але деякі батьки помилково розуміють під вихованням повний контроль за діями, словами й навіть настроєм дитини. На жаль, такий підхід не формує, а нівечить характер. Є речі, до яких не можна змушувати дитину, якщо ви не хочете виростити слабку, депресивну й залежну людину.

1. Не змушуйте дитину їсти

/Files/images/4ea397b62975fd797c9d5324d082.jpg Жодна жива істота не дасть собі загинути, якщо вона має їжу, жоден звір у природі не їсть проти своєї волі. Навпаки, їжа є нагородою, задоволенням, довгоочікуваним утамуванням голоду. Наш організм еволюційно налаштований на брак їжі, тому ми споживаємо стільки, скільки нам потрібно, а часом і трохи більше. Отже, змушувати когось їсти протиприродно. Примусове годування зіб'є природні цикли організму дитини, а головне — розучить прислухатися до своїх потреб. Звичка без бажання і проти волі класти щось до рота й пережовувати згодом може призвести до ожиріння, потреби гризти неїстівні предмети, на зразок ручок і олівця (адже в дитинстві рот повсякчас був чимось зайнятий, і це не було пов'язано з апетитом), і навіть до куріння.

2. Не змушуйте дитину брехати

Як ви зможете пояснити дитині, що брехати мамі й татові не можна ніколи, а тьоті-лікарю або бабусі іноді можна? Діти не розуміють таких речей, як благий обман і політика подвійних стандартів. Принципи повинні бути чіткими: брехати або можна або не можна. Змусивши дитину один раз збрехати бабусі або лікарю, не дивуйтеся потім, що вона бреше й вам. Ви її цього навчили./Files/images/im1.jpg

З. Не змушуйте дитину просити у вас пробачення, якщо вона сама до цього поки не готова

Нещире прохання — це приблизно те саме, що й брехня. Якщо ваша дитина вдарила когось у пісочниці, довела до сліз, відняла іграшку — поясніть, що відчуває скривджена людина. Перш ніж вимовити значущу фразу, дитина повинна усвідомити свою провину. Інакше вона не навчиться думати про почуття інших людей і вважатиме, що промовити кілька лицемірних слів достатньо, щоб загладити провину.

4. Не змушуйте дитину робити нецікаву справу

/Files/images/8345b.jpg Діти дошкільного віку вчаться граючись. Це ділянка їх найінтенсивнішого розвитку: в ігровій формі малюки засвоюють нові моделі поведінки (доньки-матері, учень-учитель, продавець і покупець), учаться рахувати, читати, запам'ятовують пісні й вірші. На жаль, у цьому віці дуже легко прищепити дитині відразу до навчання, спорту або музичних занять — досить змусити її робити те, що їй не подобається. Так вона не навчиться шукати справу, що по-справжньому її цікавить і приносить їй радість. Років за вісім-десять це виллється у проблеми з профорієнтацією, брак мети й цікавості до життя. Саме з цих пригнічених примусовою активністю дітей виходять апатичні юнаки й дівчата, які самі не знають, чого хочуть.

5. Не змушуйте дитину довго залишатися на місці, яке їй геть не подобається, ночувати там, де некомфортно, залишатися наодинці з людьми, яких вона не любить або боїться.

/Files/images/parental_alienation_syndrome.jpg Не залишайте дитину з нелюбою нянею, тіткою або бабусею. По-перше, це може завдати дитині серйозної психологічної травми. По-друге, особистість дитини буде пригнічена, і вона надовго запам'ятає стан пішака, на бажання якого ніхто не зважає. Це дуже шкідливо для самооцінки й морального стану. Краще обережно розпитайте, чому вона не любить проводити час із певними людьми чи в певному місці. Можливо, після цієї розповіді ви й самі вирішите, що дитині нема чого там робити.

6. Не змушуйте дитину дружити з кимось

/Files/images/163253__little-boy-sad-sadness-lonely-teddy-bear-child-children-childhood-little-boy-sad-sadness_p-1.jpg Зрозуміло, непогано заохочувати дитину до контакту з іншими дітьми. Батьки можуть створювати ситуацію, що спонукає дітей до спілкування: запрошувати гостей з іншими малюками, виходити гуляти на майданчик і в пісочницю. Але не змушуйте дитину дружити з дітьми, які їй не подобаються, лише тому, що ви вважаєте їх підхожою компанією. У вашої дитини є власні душевні потреби і власне уявлення про людей, з якими легко й добре. Уміння обирати собі друзів у дитинстві переростає потім в уміння вибрати роботу, кохану людину, оточення. Не позбавляйте свого малюка цієї здатності.





7. Не змушуйте дитину бути не такою, яка вона є

/Files/images/prichini-krizi-3-h-rokiv-u-ditini_5.jpg Найжахливіше почуття — сором за себе. Не кажіть дитині, що вона погана, коли вона така, яка є, і повинна стати якоюсь іншою — спокійнішою, або, навпаки, розкутішою, менш сором'язливою. Не змушуйте дитину бути веселою, якщо вона тиха й задумлива. Не вказуйте їй постійно на реальні або уявні вади. Сім'я — це місце, де люди люблять одне одного такими, які вони є. Лише так вони можуть стати кращими.







Психологічний розвиток дитини залежить від того, в якій атмосфері та якому оточенні вона зростає, чим захоплюється, що їй подобається робити. Усе це накладає відбиток на її особистість, формує її майбутнє. Однак, якщо дитина свідомо тягнеться до речей, які, на думку батьків, мають зашкодити її розвитку, як уберегти її від негативного впливу?


Ляльки-монстри — утілення зла?

/Files/images/kukli-monster-high.gif

СИТУАЦІЯ

Не кожен дорослий може взяти до рук ляльку із серії «Монстер Хай» (Мопзіег НідН) — «Школи монстрів», оскільки вони мають спе­цифічну зовнішність дівчат-монстрів: зомбі, перевертня чи вампі­ра. Однак цими іграшками залюбки граються дівчатка різного віку, і їх зовсім не відлякує імідж ляльок із промовистими іменами на кшталт: Френкі Штейн— у перекладі «дочка Франкенштейна», Лагуна Блю — «дочка морського монстра» тощо.

Опитування дівчаток віком 5-6 років засвідчило, що 85% із них мріють не про космічну подорож або мир на планеті, а про ляльку-монстра, яку батьки не хочуть купити. Часто батьки відмовляють дитину від купівлі ляльки-монстра не лише через вартість іграшки, а тому, що психологічно не можуть подарувати улюбленій донечці таке «чудовисько». Дорослим складно зрозуміти, чим лялька-монстр може приваблювати дитину, окрім того, вони прагнуть вберегти її психологічний розвиток від негативних впливів.

ВАРІАНТ РОЗВ’ЯЗАННЯ

Обурюватися і звинувачувати творців ляльок серії «Монстер Хай» у «зомбуванні» дітей, «промиванні» їм мозку та формуванні з них майбутніх «ідеальних» споживачів — типова позиція до­рослих, проте не конструктивна для розв’язання проблеми «мон­стрів». Дорослим варто спробувати зрозуміти не творців іграшок, а самих дітей. Адже усвідомлення причин дитячого бажання гратися «потворною» лялькою дасть батькам змогу не лише переоцінити власні погляди, а й спрямує в пошуку шляхів розв’язання цієї проблеми.

Часто діти приносять ляльок серії «Монстер Хай» до дитячого садка, щоб гратися ними. Здебільшого це добрі, виховані та веселі дівчатка, які беруть активну участь у розвивальних заняттях. Зрос­тання в них рівня агресивності не виявлено, так як і негативного впливу ляльок-монстрів на психологічний розвиток цих дітей. Звіс­но, у дошкільному закладі іноді виникають конфлікти і навіть бійки між дітьми, але це траплялося і до появи ляльок-монстрів. Тож жодних негативних тенденцій у поведінці дітей, які граються «огидними» іграшками, не виявлено.

Зазвичай проблемна ситуація між батьками й дитиноюви­никає не через іграшки. Завдяки своєму життєвому досвіду до­рослий, який бачить ляльку-монстра, формує такий логічний лан­цюжок: рана до кістки-кров-смерть. Натомість життєвий досвід дитини не дає їй змоги асоціювати стильні каліцтва ляльки зі смертю, жахом тощо.

Мама: Соню, ця лялька — негарна: поглянь, як у неї ніжки вивер­нуті, викривлені. Як у хворої людини, яка не може ходити...
Софія (5 років): Ні, вона — гарна! Вона добра.
Мама: Яка ж вона гарна?! У неї ж із шиї шуруп стирчить! Хіба людина може жити із шурупом у тілі? Це ж неймовірно боляче...
Софія: Мамо, але це ж не по-справжньому! Ляльці не боляче.

Усі образи ляльок серії «Монстер Хай» — незвичайні, па­радоксальні, що цілком відповідає психологічним запитам дошкільників на таємничість, яскравість, епатажність. Улюблені дітьми народні та авторські казки — саме про таких персонажів. Окрім того, дорослим варто пригада­ти, як у дитинстві вони захоплювалися страшними істо­ріями на кшталт: «Чорна рука», «Літаюче простирадло», «Труна на колесах» тощо. Адже, як вважають сучасний психолог Володимир Кудрявцев і педагог Ма­рина Аромштам, саме завдяки парадоксальному сюжету казок і незвичному зображенню персонажів (іноді до­волі страшному) дитина осягає реалізм світу, у якому живе. Це є істотною підставою, щоб вважати творців ляльок-монстрів справжніми психологами.

Якщо батьки все-таки купили ляльку-монстра своїй дитині, імовірно, згодом вона попросить іще одну, а потім — і розмальовки, наклейки тощо. У розмальовках є таке завдання: обвести по крап­ках імена усіх ляльок серії «Монстер Хай». Звісно, щоб дитина його розв'язала, вона має зосередити­ся, прочитати написане, старанно відтворити ка­ліграфічні елементи тощо. Практично у всіх іменах ляльок-монстрів є збіги приголосних. Наприклад, ім’я ляльки-привида — Спектра Вондергейст— прочитати із першого разу складно на­віть дорослому. Якщо п’ятирічна дитина вимовлятиме цю назву щодня, то заняття із вчителем-логопедом їй не зна­добляться.

Звісно, із часом дошкільник втратить інтерес до ляльок- монстрів, і батьки складуть їх у коробку до інших, не таких страшних, та вже також неактуальних іграшок. Усі вони не шкодили розвитку дитини, особливо якщо поруч був дорослий, який вчив гратися.

/Files/images/monsterhai-gol.jpg


ЧОМУ МЕНІ СТРАШНО ?

/Files/images/7.jpg Страх – не таке вже й погане почуття, він допомагає людству вижити. Сьогодні, коли можна не боятися нападу диких тварин, холоду або «прокляття богів», страх нікуди не дівся. Він і донині живе в кожному з нас, але більш за все – в наших дітях.

А хіба ви не боялися ночі? Коли навіть знайомі іграшки набувають обрисів справжніх монстрів, а порожнеча під ліжком видається зловісною. І тільки світло нічника здатне розвіяти всі ці жахи! Якщо малюк просить залишити світло на ніч, не відмовляйте йому у проханні! Адже в цьому страхові немає (вибачте за каламбур) нічого страшного. Просто у віці 3-х років у малюка починає бурхливо розвиватися уява – і «загострення» припадає якраз на темний час доби. Не гнівайтеся і тим паче не залишайте дитину одну в темній кімнаті, краще посидьте біля ліжечка, поки малюк не засне, або повісьте в дитячій кімнаті нічник./Files/images/58682506_son.JPG

«Ну звідки у моєї доньки такі думки?» - гадає молода мама, щойно переживши істерику 6-річної доньки. Мала вимагала від мами обіцянки, що та ніколи не захворіє і не залишить її… Виявляється саме в цей час дитина починає боятися смерті близьких і своєї власної.

Що рідше ви посміхаєтеся своїй дитині, граєте з нею, то більше страхів може виникнути в дитячій голові.

У 6 років життя нарешті починає ставати реальнішим, стає чіткішою грань між видуманим і справжнім. Інтенсивно розвивається абстрактне мислення, формуються життєві цінності, усвідомлюються поняття дому та сім’ї.

І тут виникає «страшна» правда – будь-яке життя має свій кінець. Позаяк і дорослій людині важко зрозуміти нескінченність Всесвіту, маленькому філософу неможливо прийняти кінець власного існування. Ще б тут не злякатися, адже коли тобі всього 6 років, багаж подібних знань дуже великий! Малюк намагається ніби відсунути від себе справжнє: звідси істерики, замкнутість, плач вночі і кошмари.

ЙДЕМО ДО ШКОЛИ

Малюку і кортить, і водночас страшно входити в шкільне життя. Він вже досить дорослий, щоб зрозуміти: школа – це борг і відповідальність. А раптом він буде поганим чи дурнем, раптом учителька не зверне на нього уваги, раптом мама чи тато образиться, якщо він дістане двійку? Таких «раптом» у маленького школяра дуже і дуже багато. Дитина намагається з усіх сил контролювати себе, ставить перед собою дуже складні для її віку завдання і … починає «хворіти» від страху. Тому не варто занадто багато вимагати від дитини в цей період – підтримуйте її, скажіть, що все вийде, і не сваріть, якщо вона чогось не розуміє.

МИ ЗАВЖДИ З ТОБОЮ

/Files/images/fa3ae47d9d71d32e3b9ed44c9d284682.jpg Це перше, що мають сказати мама і тато, якщо дитині страшно. Не думайте, що дитячий страх – дрібниця, не звинувачуйте (навіть подумки !) малюка в боягузтві. Розкажіть йому про свої дитячі страхи, щоб дитина зрозуміла, що боятися – це нормально. Нехай малюк сам розповість вголос про те, що його лякає: коли жахливого монстра описуєш звичайними словами, він буде не таким вже й страшним. Запропонуйте дитині замалювати свій страх. Ви побачите розмаїтість чорних і коричневих фарб – це тривога «виливається» на чистий аркуш паперу. А відтак проведіть ритуальне спалення малюнка і скажіть при цьому: «От бачиш, потвора аж ніяк не страшна, ми її знищимо!»

Можливо, таку процедуру доведеться повторювати кілька разів. Але поступово малюнки дитини ставатимуть все світлішими, і зрештою її світ знову засяє яскравими фарбами.

У найбільш серйозних випадках корисно показати малюка психологу, який допоможе швидше справитися зі «страшилками». А головне – частіше самі посміхайтеся, адже мамина і татова посмішка здатна освітлити навіть найтемнішу кімнату.

/Files/images/stili-vospitaniya-detey.jpg


/Files/images/126474.jpeg Коли дитина кричить на весь магазин і б'ється в істериці на підлозі через те, що мама відмовляється купити їй іграшки або солодощі, ми дивимося на це поблажливо. Мовляв, малюк ще. Коли «зриваються» наші донька чи син-підліток, заспокоюємо себе — перехідний вік. Правда, в душі все одно переживаємо і мучимося: «Ну чому мій поводиться так? У інших же діти цілком керовані!». Спеціалісти кажуть, що без причин істерик у дітей не буває. І між іншим, саме ми, найближчі люди, частіше за все самі їх провокуємо.

Олена Мойзріст, науковий співробітник лабораторії психології навчання
Інститут психології імені Г.С. Костюка НАПН України

ДИТЯЧА ІСТЕРИКА:
ЧОМУ ВИНИКАЄ І ЯК ПОДОЛАТИ

/Files/images/Гіперактивна-чи-уперта-дитина.jpg Існують два найпоширеніших чинники, що провокують істери­ку в дітей дошкільного віку. Найчастіше істерики виникають у ди­тини надто розпещеної, обласканої, оточеної любов'ю, задарованої, особливо якщо вона єдина в сім'ї. Усі бажання дитини батьки зазви­чай неодмінно виконують. А якщо ні, вона змалку знає, що є такий чудовий спосіб вплинути на дорослих, як капризування, що згодом переростають у істерики. Цей спосіб дитина не раз випробувала і пе­реконалася — він «працює».

У таких випадках дорослі прагнуть розв’язувати всі пробле­ми «коханої» дитини — і не лише в дошкільному дитинстві, а й до самого вступу до вишу, а то й довше. У результаті дитина зростає ін­фантильною, перед конфліктними і стресовими ситуаціями відчуває повну розгубленість, тому й обирає перевірений нею спосіб захисту від неприємного — істерику.

Полярним до попереднього чинником, що провокує істерику, є жорстка вимогливість до дитини, якою сьогодні все частіше зло­вживають батьки. Вони обирають такий стиль виховання, по суті, з добрими намірами. Адже життя непросте, і що раніше дитина звик­не до організованості, навчиться досягати мети, що більше знань отримає, то успішнішою буде в житті, прагнутиме завжди до біль­шого і, як результат, почуватиметься реалізованою і щасливою осо­бистістю. Нескінченні вимоги, тиск із боку дорослих, надмірне за­вантаження заняттями й дорученнями («Втомився?! Ти що, зовсім слабак?») є сприятливим грунтом для виникнення в дитини рано чи пізно істерики-протесту./Files/images/is.jpg

Звісно, схильність дітей до істерик залежить не лише від сти­лю виховання та сімейного клімату. Багато чого визначено зазда­легідь. Зокрема, схильність дитини до істерик може бути пов’язана з типом нервової системи. Слабка й неврівноважена нервова сис­тема — додатковий чинник ризику. Значення має і темперамент. Так, холерики і меланхоліки більш схильні до істеричної поведінки, ніж флегматики і сангвініки.


Вікові періоди, що є «небезпечними» для появи істерик

Чи не найбільше небезпека виникнення дитячих істерик заго­стрюється з настанням так званих «криз вікового розвитку», зо­крема у віці:

• 3 років — перехід від раннього дитинства до дошкільного віку;

• 6-7 років — перехід від дошкільного віку до молодшого шкільного;

• 11-15 років — перехід від молодшого шкільного віку до під­літкового.

У ці вікові періоди відбуваються кардинальні зміни психіки й функціонування організму, що теж може стимулювати появу істерик.

Однак дорослим, насамперед батькам, варто пам’ятати, що кри­за вікового розвитку є нормативним явищем психічного розвитку дитини та її особистісного становлення. А от загострення негатив­них поведінкових проявів у дітей в цей період є свідченням незадо­воленості дитини її місцем в сім’ї, обмеженістю її ролі в ній тощо. Тож здебільшого перетворення кризи вікового розвитку на критич­ний період пов'язано з небажанням чи невмінням батьків побачи­ти зрослі можливості дитини і її потреби у змінах.

Чи може істерика бути хворобою?

/Files/images/u-rebenka-isterika.jpg Істеричні напади, які виникають у дитини, самі по собі не мо­жуть бути хворобою. А ось симптомами різних порушень і захво­рювань — цілком. Наприклад, вони трапляються при неврозах, ве­гетативно-судинній дистонії, епілепсії, шизофренії, пухлинах мозку та інших захворюваннях. Вони можуть протікати як класична іс­терика (з криком, агресією, плачем, розкиданням іграшок, книжок) або доповнюватися специфічними проявами — судомами, спазма­ми. Якщо істерична поведінка дитини є не випадковою, а виникає регулярно — батьки мають усерйоз замислитися над тим, щоб звернутися за консультацією до невропатолога та інших лікарів.

Алгоритм обстеження спеціалістом кожної дитини завжди індивідуальний. Добре, якщо батьки дитини попередньо зустрінуться з лікарем, докладно опи­шуть йому поведінку дитини під час прояву істерики, розкажуть про її спосіб життя, реакції на події, що відбуваються, симптоми, які їх турбують. За бажанням дитини лікар може спочатку поспілкува­тися з нею наодинці, а лиш потім погово­рити з батьками.

Під час обстеження дитини лікар передусім перевірить зір, м’язову силу, координацію рухів, рефлекси і чутливість.

Це необхідно, щоб визначити, чи пов'язані істеричні прояви дити­ни з функціонуванням її нервової системи. Також спеціаліст може провести опитування чи тестування за спеціальними методиками. За потреби може призначити дослідження функціонального спря­мування, зокрема ЕЕГ (дослідження активності головного мозку) та РЕГ (дослідження судин головного мозку), якщо у дитини в ми­нулому була травма голови. Лікуванням неврозів і вегетативно-судинної системи займатиметься невролог. Якщо з’явилися підозри на психічний розлад у дитини, обов’язково потрібна консультація психоневролога або психіатра.

Стадії протікання істерики у дитини долаємо прояви істерики

Найліпший спосіб «швидкої допомоги» в боротьбі з дитячою іс­терикою, незалежно від того, чим вона викликана, — це вміння до­рослих керувати процесом. Для цього батьки та педагоги мають знати всі стадії протікання істерики та вміти правильно поводитися з дитиною під час кожної з них.

Провокація сварки

Будь-яка істерика починається з провокації дитиною сварки, коли їй щось не подобається чи не влаштовує. І саме в цей момент виникненню істерики найлегше запобігти, негайно переключивши увагу дитини.

Якщо у дитини от-от розпочнеться напад істерики, можна за­пропонувати їй щось намалювати чи прогулятися, наприклад, до магазину за морозивом. Якщо це дитина старшого дошкільно­го віку, можна сказати щось на кшталт: «Вибач, поговорімо про це пізніше, мені треба збігати в аптеку». Ще один дієвий спосіб швидко нейтралізувати початок істерики у дитини до 8 років — потримати її руки 2-3 хвилини під проточною холодною водою.

Крики та звинувачення

Друга стадія істерики у дитини зазвичай супроводжується кри­ками та звинуваченнями.

Щоб уникнути подальшого розвитку істерики, доцільно неголос­но сказати дитині: «Заспокойся, тоді поговоримо», — і якомога швидше віддалитися від неї. Як варіант, дорослий може зачини­тися в іншій кімнаті, піти до сусідів, головне — не входити в кон­такт з дитиною. До речі, це допоможе заспокоїтися і самому до­рослому.

Буйство

На завершальному етапі істерики дитина починає кидати все, що потрапляє їй під руку Дорослому не слід хвилюватися, нехай ди­тина випустить пар. А от після того, як вона відносно затихне, мож­на починати її заспокоювати.

Якщо дитині молодшого дошкільного віку допомагають заспоко­їтись обійми чи ласкаві слова з боку дорослого, то дитині старшо­го дошкільного віку після істерики потрібен «тайм-аут». Ліпше за все зробити вигляд, що нічого не відбулося. Не потрібно її сва­рити, намагатися обговорювати те, що сталося, і вимагати, щоб вона негайно прибрала розкидані речі. Але це зовсім не означає, що про подію треба забути раз і назавжди. Навпаки!

Обговорення неприємної ситуації

/Files/images/isterika.jpg Після того як напад істерики завершився, із дитиною обов’язково слід обговорити цей неприємний інцидент. Дитина старшого дошкіль­ного віку уже здатна до діалогу, може пояснити свої бажання й неба­жання і водночас дослухатися до аргументів і побажань дорослого.

Із дитиною ж молодшого й середнього дошкільного віку дореч­но проаналізувати ситуацію в процесі гри, попутно обговорюючи дії персонажів і те, як слід і не слід поводитися.

Якщо істерика була викликана, наприклад, тим, що батьки при­брали в кімнаті дитини, і таким чином завадили її грі (тобто до­рослий порушив особистий простір дитини), варто обговорити зобов’язання з прибирання кожного із членів родини. Наприклад, ігровий куточок, робочий стіл — це зона відповідальності дити­ни (дещо пізніше можна додати і стеження за порядком у шафі), а от пилососити й мити підлогу мають батьки.

Ну і насамкінець, можна поговорити з дитиною про те, як діяти, коли вона відчуває, що от-от «вийде із себе».

Хороший спосіб уникнути істерики — запропонувати дитині по­рвати непотрібний журнал або намалювати свої емоції так, щоб ручка рвала папір.

Успіх переговорів залежатиме від того, чи вдасться дорослому побудувати місток взаємної довіри з дитиною. Якщо для батьків це неприйнятно («Замала ще, аби виставляти свої вимоги») або сто­сунки з дитиною занадто складні, ліпше звернутися за допомогою до практичного психолога. Консультації зі спеціалістом допоможуть знайти спільну мову з дитиною. А можливо, на прийом до фахівця буде рекомендовано прийти всією родиною.

Медична допомога при неврозах та істериках

Лікування істерики у дошкільників — це насамперед психоко­рекція. Існують різні психокорекційні методики для дошкільників, зокрема:

• арт-терапія;

• малювання;

• ігри з піском;

• ігри з водою.

Дещо пізніше, у молодшому шкільному віці, дитину реально на­вчити методів аутотренування, спеціальної дихальної гімнастики, інших технік, які дадуть їй змогу навчитися ліпше керувати собою, своїми емоціями.

За різних неврозів лікарі призначають дітям дошкільного віку вітаміни, препарати для зміцнення нервової системи, а також м’які заспокійливі засоби на рослинній основі. Вони особливо актуальні при порушеннях сну. Лікарі можуть також порекомендувати голко­рефлексотерапію, водолікування — корисні кисневі, перлинні, хлоридно-натрієві та інші ванни. Удома також можна на ніч приймати теплі ванни з морською сіллю, настоями трав. Дуже корисно ходити з дитиною в басейн або спортзал, адже фізичне навантаження — від­мінний спосіб позбутися негативу.

Ну і, звісно, доведеться наполегли­во, але м’яко, поступово змінювати звич­ний розпорядок життя дитини. Вона має добре висипатися, не перевтомлюватися через неадекватну кількість занять з ре­петиторами та інтенсивність інформа­ційного потоку. Важливо контролювати перегляд дитиною мультфільмів і теле­передач — їх тривалість та зміст.

Є ще один приємний і дієвий спо­сіб допомоги дитині у випадку періодич­них істеричних проявів — пет-терапія. Простіше кажучи: завести домашнього улюбленця. Кошеня або цуценя — від­мінні психотерапевти. Причому для всіх членів родини!

Отже, підсумуємо. Прояви істерики у дітей можуть виникати в різному віці та абсолютно з різних причин. Чинники, що їх провокують, найчастіше пов'язані зі способом виховання, особливостями сімейного клімату чи кризами вікового розвитку дитини. Однак нерідко істеричні прояви можуть сигналізу­вати про наявність проблем зі здоров’ям. Якщо дорослим впоратися з дитячої істерикою самостійно не вдається, ліпше звернутися за до­помогою до невропатолога та інших лікарів. Фахівці допоможуть ви­значити причини істеричних проявів і дібрати ефективну методику лікування.

/Files/images/1а.jpg


Значення гри для психічного розвитку дошкільників

/Files/photogallery/91149967.jpgРольова гра є провідним видом діяльності дошкільників, а не просто їх улюбленим заняттям.

В ігровій діяльності найінтенсивніше формуються психічні якості й особистісні риси дитини, тобто основні новоутворення, які готують перехід дошкільника до наступного вікового етапу - молодшого шкільного.

Ігрова діяльність впливає на формування довільних психічних процесів: у грі починають розвиватися довільні увага і пам'ять. В умовах гри діти краще зосереджуються, більше запам'ятовують, ніж під час лабораторних дослідів. Свідома мета (зосередити увагу, запам'ятати і пригадати) вирізняється дитиною найлегше у грі, її умови вимагають від дитини зосередженості на предметах, включених в ігрову ситуацію, на змісті дій і сюжету. Дитина, яка не буде уважною до того, що вимагає попередня ігрова ситуація, не запам'ятає умов гри, буде відсторонена однолітками. Потреба у спілкуванні, емоційному заохоченні вимагає від дитини цілеспрямованої зосередженості і запам'ятовування.

Ігрова ситуація і дії в ній постійно впливають на розвиток розумової діяльності дошкільника. У грі він вчиться діяти із замінником предмета - дає заміннику нову (ігрову) назву, діє з ним відповідно до назви. Предмети-замінники стають опорою для мислення. На основі дій з ними дитина вчиться міркувати про реальний предмет.

Поступово ігрові дії з предметами скорочуються, дитина навчається міркувати про предмети, уявно діяти з ними./Files/photogallery/it.jpg
Рольова гра має неабияке значення для розвитку уяви, яка розвивається, коли дитина вчиться заміщати предмети іншими предметами, бере на себе різні ролі. Діти старшого дошкільного віку у своїх іграх рідше використовують предмети-замінники, ігрові дії, вони поступово утотожнюють предмети і дії з ними, створюють у своїй уяві нові ситуації. У такому разі гра розгортається у внутрішньому плані.

Позитивно гра впливає на розвиток особистості дитини, оскільки через неї вона пізнає поведінку і взаємини дорослих людей, які стають зразком для її поведінки. У грі дитина набуває основних навичок спілкування, якостей необхідних для встановлення контактів з однолітками.
Гра є першою школою волі дитини. Саме у грі вона виявляє здатність добровільно, з власної ініціативи, підкорятися різноманітним вимогам. Та й сама роль втілює у собі певні правила, є завданням, яке розв'язує дитина.

Ігрова діяльність наділена найбільшими можливостями для формування дитячої спільності, у ній найповніше активізується суспільне життя дітей.

У процесі ігрової діяльності зароджуються і диференціюються нові види діяльності дитини: формується зображувальна діяльність, вперше з'являються елементи праці і навчання. Використання ігрових прийомів, дидактичних ігор забезпечує відповідність природі дитини дошкільного віку.

/Files/photogallery/дети.jpg


alt

Гіперактивні діти

Про гіперактивних дітей сьогодні знають всі: хто з чуток, а хтось стикається з гіперактивним малюком щодня у власній родині. Гіперактивна дитина з синдромом дефіциту уваги - це хаотичний вічний двигун - він постійно в русі, навіть якщо він і присяде, то його руки постійно знаходяться в русі - щось перебирають, крутять. Увага такої дитини розсіяна, вона безцільно звернена то на один предмет, то на інший. Навіть нові дитячі іграшки захоплюють таких дітей ненадовго.

Деякі, особливо літні люди, вважають, що така поведінка - наслідок неправильного виховання і вседозволеності з боку дорослих. Але це не так! Якщо гіперактивну дитину спробувати змусити бути спокійним за допомогою криків або покарань, ефект буде ще гіршим. Налякана і скривджена дитина стає ще більш активною, при цьому можлива істерика. Активність частенько дратує дорослих, яким хочеться, щоб все навколо було «чітким та спокійним». У той же час для дитини рух - це і ознака, і засіб розвитку, і зростання, тобто природна потреба.

У більшості своїй діти хочуть впоратися зі своїми проблемами, тому що бачать реакцію дорослих, незадоволених їх поведінкою. Але по-справжньому це можна зробити тільки зрозумівши, чи дійсно це проблема, а не природна потреба дитини в русі, а також з'ясувавши її причини.

Як запобігти проблемі?

1. Важливо допомогти збудженій дитині відчути себе впевнено, навчити самоконтролю і самоповазі.
2. Інформуйте дітей заздалегідь про майбутні справи: «Зараз ми одягнемося і підемо гуляти. Приблизно через годину повернемося і будемо обідати . Надягай чобітки, куртку і підемо».
3. По можливості, дотримуйтесь режиму дня - сон, їжа, прогулянка, в один і той же час.
4. Навчіться бачити позитивні сторони в активності дитини: вона швидко включається в дію, швидко виконує роботу .
5. Не пропонуйте дитині занять, що вимагають дуже довгого сидіння на одному місці.

Як впоратися з проблемою, якщо вона вже є?

Корекція поведінки гіперактивної дитини вимагає величезного терпіння з боку дорослих і систематичності. У спілкуванні з гіперактивною дитиною неприпустимі крайності, метод "батога і пряника" тут не підходить. Коливання в поведінці батьків - від суворості до сюсюкання негативно позначаються на психіці такої дитини.

При корекційній роботі з такими дітьми потрібен комплексний підхід. Батькам не варто сподіватися, що заняття з психологом і лікарські препарати допоможуть малюкові без їх участі. Основа успіху в корекції гіперактивності залежить, в першу чергу, від батьків і їх правильного спілкування з дитиною.

Всі дитячі ігри та іграшки повинні допомагати дитині стати спокійнішою. У першу чергу варто використовувати ігри для зняття напруги, м'язової та емоційної. Якщо малюк надто вже розбігався, то йому допоможе шведська стінка. З одного боку - це фізичне навантаження, а з іншого - необхідність зосередитися, піднімаючись і опускаючись по драбині. Звичайно, при цьому дорослому необхідно знаходитися поряд з малюком.

Коли малюк стане спокійніший, запропонуйте йому конструктор або пазли. Крім цього існує маса ігор, які допоможуть вам коректувати поведінку гіперактивної дитини.

"Роби навпаки" - ця гра розвиває навички концентрації уваги і в той же час не змушує дитину бути нерухомою, що дуже важливо. Ви показуєте малюкові різні рухи, а він повинен зробити навпаки. Ви піднімаєте руки вгору - малюк опускає. Ви заплющує очі, а малюк широко відкриває свої оченята. Ви витягаєте руки вперед, а малюк відводить назад. Сидячи на стільці, піджимає ноги під себе, а малюк навпаки, витягує ніжки вперед.

"Смуга перешкод" - покладіть на підлогу мотузку або пояс, розкладіть на відстані один від одного картонні кола, кубики та інші предмети. Дитина повинна пройти цю "смугу перешкод".

Занадто енергійній дитині потрібно давати час і можливість виплеснути свою енергію так, щоб це не принесло шкоди ні йому, ні оточуючим: перекидатися на матраці, пролазити під стільцями, стискати в руці м'ячик або силомір.

Щоб допомогти активній дитині зосередитися, візьміть її на коліна або притримуйте її рукою за плечі.

Як можна частіше, коли дитина спокійна, давайте їй знати, що її поведінка поліпшується: «Бачиш, ти вже зміг надовго зосередитися. Напевно, зараз ти пишаєшся собо».

Доручайте дитині справи в яких потрібно проявити активність - зібрати всіх до столу, принести необхідний предмет.


Не забувайте хвалити малюка навіть за маленькі успіхи і здобутки!


ГІПОАКТИВНА ДИТИНА

/Files/images/0_98fb3_6f7aea1f_L.jpg Малоактивна, неемоційна, тиха дитина зазвичай складно переключається з одного виду діяльності на інший, часто останньою виконує завдання педагога, останньою збирається на прогулянку тощо.

У сучасній психолого-педагогічній літературі проблемі гіпоактивності дитини присвячено значно менше уваги ніж, наприклад, проблемі гіперактивності чи агресивності. Недостатньо уваги ка­тегорії «повільних», малорухливих дітей приділяють і педагоги до­шкільних навчальних закладів. Частково це пов’язано з тим, що гі­поактивна дитина завдає педагогу менше проблем, ніж, скажімо, гіперактивна. Адже вона спокійна, малоемоційна, рідко порушує дисципліну. Здебільшого скарги педагогів на таку дитину обмеж­уються тим, що вона не встигає за іншими, повільно опановує на­вчальний матеріал тощо. Причинами такої поведінки дитини є аж ніяк не лінощі, а особливості перебігу психічних процесів та флегма­тичний тип темпераменту.

Батьки гіпоактивної дитини часто сприймають її повільність як прояв неслухняності. Тож вони сварять її, підганяють та навіть карають, не розуміючи, що це може призвести до виникнення у ди­тини преневротичних станів. Під час взаємодії з однолітками гі­поактивна дитина також зазнає труднощів, адже більш активні та рухливі діти зазвичай не сприймають її, не хочуть залучати до колективних ігор.

Усе це може завадити дитині зростати повноцін­ною, гармонійною та успішною особистістю.

Причини дитячої гіпоактивності

Причинами гіпоактивності зазвичай є мінімальні мозкові дис­функції (ММД), що виникають унаслідок мікроуражень мозку дити­ни під час вагітності та/або пологів її матері чи в перші роки життя, їх провокують травми, кисневе голодування, інфекції, вплив таких шкідливих речовин, як тютюн, алкоголь, наркотики, хімічні сполуки тощо. Наявність ММД у дитини, їх причини, тип та схему лікування визначає лікар-невропатолог. Зокрема, він може надати рекомендації щодо корекційної робо­ти з дитиною, у якої виявлено ММД.

/Files/images/spokojnij-rebenok-horosho-ili-ploho-uhod-za_1.jpg Окрім того, повільність може бути проявом флегматичного темпера­менту дитини, успадкованого від бать­ків чи прабатьків. У такому разі гіпоактивність є варіантом нормального розвитку дитини. Малорухлива дитина чекає особливого підходу, допомоги та підтримки з боку дорослих.

Зазвичай гіпоактивна дитина опановує новий матеріал на низь­кому рівні, тривалий час обмірковує запропоноване завдання тощо. Однак не тому, що вона менш здібна ніж однолітки, а тому, що загальноприйнятий темп роботи їй не підходить.

Особливості поведінки гіпоактивної дитини можуть виклика­ти роздратування в дорослих, які починають робити їй зауважен­ня, «підганяти» криком тощо. Також малорухлива дитина часто сти­кається з тим, що їй дають образливі прізвиська й не приймають у соціальному середовищі. Її часто називають «капушою», «резиною» «соньком», «сонною мухою» тощо. Однак такі дії здебільшого мають зворотний ефект: дитина стає іще повільнішою. Фіксуван­ня уваги дитини на її особливостях лише загострюють проблему.

Проте батьки й педагоги мають усвідомити, що за­звичай її повільність не є ознакою лінощів чи неслухняності. До­рослим слід прийняти ці індивідуальні особливості поведінки дитини та спрямувати взаємодію з нею на підтримку та допомогу. Якщо після проведеної роботи темп діяльності гіпоактивної дитини не зросте, — оточення навчиться враховувати специфіку взаємодії з нею, що дасть їй змогу зростати впевненою в собі, успішною та по­вноцінною особистістю.

Рекомендації для батьків та педагогів

· Розмовляйте з гіпоактивною дитиною завжди спокійно — не кваптеся і не під­вищуйте голос.

· Пам’ятайте, що крик, роздратування, невдоволення ще більше уповільнюють дитину. Якщо її підганяти, вона починає нервувати, і рівень гальмування під­вищується. Натомість, якщо дати дитині можливість працювати в оптималь­ному власному темпі, якість і точність її діяльності будуть доволі високими.

· Налаштовуйте дитину на найближчі події як у щоденному побуті, так і щодо подій наступного дня.

· Завчасно попереджайте про те, коли вона має завершити ту чи ту справу. Або ж надавайте дитині додатковий час для того, щоб вона змогла дороби­ти певне завдання без поспіху або переключитися з одного виду діяльності на інший.

· Хваліть дитину за те, що вона робить швидко, ефективно і без зволікання.

· Уникайте ярликів, подібних до того, коли повільних дітей зараховують до ка­тегорії ледачих чи із загальмованою реакцією. Натомість навчіться враховува­ти темп діяльності дитини під час взаємодії з нею.

· Давайте дитині лише одну вказівку за один раз. Не перетворюйте свої прохан­ня до дитини на тривалий монолог. Вона не зможе сприйняти всю інформа­цію, тому доведеться знову все повторювати.

· Визначте постійні трудові обов’язки дитини на кшталт: складати одяг, при­бирати іграшки після гри тощо — та стежте за тим, аби дитина їх дотримувалася.

· Розробіть дитині чіткий режим дня. Повідомте їй, коли, що і в якій послідовності вона має робити.

· Виконуйте з дитиною спеціальні вправи, грайте в ігри, що сприяють розвитку швидкості рухових реакцій. Використовуйте ігрові елементи, коли необхід­но, щоб дитина зробила щось швидко. Наприклад, позмагайтеся, хто швидше одягнеться; використайте для цього пісочний годинник тощо.

Вікторія БІЛОПОЛА, практичний психолог
Кiлькiсть переглядiв: 900

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.